И друзья меня спросят: «О ком эта песня?» –
И я отвечу загадочно: «Ах, если б я знал это сам...»
Борис Гребенщиков, «Электрический пес»
Від автора
Текст писався сам: фрагменти приходили готовими конструкціями, залишалося їх лише схопити за допомогою клавіатури. Деякі місця – спірні навіть для мене. Буде час, повертатимусь до них. Деякі частини дивовижним чином перегукувалися с рукописом недописаної дисертації, не виключено, що згодом почну її те викладати частинами – якщо сумнів цілком не поглине…
У планах – розлоге дослідження. Але позаяк воно ризикує не бути дописаним, то краще так: начерк, а там – як карта ляже. Цей текст – радше, формулювання завдання, ніж відповіді. Проте почасти правильно сформульоване запитання – це вже половина справи, якщо не більше.
Сучасна ситуація, коли, фактично, збожеволіла переважна більшість населення 1/6 суші, дещо в інший спосіб ставить перед нами питання істини. А те, що вони вважають божевільними не себе, а решту світу, робить усе ще більш цікавим. На сьогодні пошук істини зі сфери умоглядного пересувається у сферу виживання, а війна між «картинами світу» (означаючи це традиційною мовою) стала справою суто практичною.
Банальність та власна думка
«Кожен – унікальний» засвоїли ми як отченаш і повторюємо цей вираз щоразу – в «унікальному» багатомільйонному хорі. Чи це унікально? «У кожного є право на власну думку» – чуємо щоразу. «Кожен має свою думку», «кожен має право на свою позицію» тощо – скільки разів ми чуємо це, а згодом – набір банальностей. Отака вона власна думка?! Зазвичай, за «власною думкою» ховається кричуща банальність та поширені стереотипи.
Нас оточує чуже, яке ми з легкістю привласнюємо, споріднюємося з ним, зростаємося (інтеріоризуючи?). Час поставитися до себе як до чужого, до іншого. Саме крізь це полягає шлях до себе справжнього.
Можливо цей текст є не менш банальним, ніж переважна більшість інших. Нехай буде так – не будемо ховатися за «власною думкою» – коректне спростування не менш важливе, ніж наведені думки.
Пошук засад: Новий час
Новий час, фактично, розпочинається із сумніву та пошуку: новий органон Бекона, заперечення сприйняття речей Берклі, агностицизм Г’юма, закон достатньої підстави Ляйбніца – все це свідчення пошуку нових засад знання, його здобуття…
Не забуваймо, що повна формула висновку Декарта звучить так: Dubito ergo cogito. Cogito ergo sum. Сумнів – на початку, та спроба його подолати – далі…
Сьогодні ми знову знаходимося там, де розпочинався Новий час. Тільки тепер ми, з одного боку, більш цинічні, а з іншого – більш наївні. Та й Бог, у традиційному значенні, помер, а тому шлях стає ще складнішим: навіть факт мислення нічого не означає, тільки те, що щось мислиться.
Людина економічна, натовп та таке інше
У статистичних масштабах до людини ставляться як до функції. Це нас ображає? Безумовно. Але чи не даємо ми самі приводу так до нас ставитися?
«Час поставитися до себе як до чужого/іншого» – це й є можливість побачити себе такими, яким ми насправді є. Це можливість зрозуміти, що в нас чуже (майже все?), а що саме наше. Як зазначалося в одному американському тренінгові: «людина знімала з себе шар за шаром, поки не виявлялося, що за цим нічого немає».
Є ризик, разом з тим – шанс, що ми знімемо усі нашарування й за ними нічого не виявитися. Це наш ризик й наш шанс…
Ситуація
Ми народжуємося не на порожньому місці, потрапляючи у напередзадану ситуацію: мова, соціальне оточення, виховання, статки – усе це накладає відбиток на наше буття. Усе це від початків від нас не залежить. Щиро кажучи, навіть «ми» самі є тим, що може з’явитися тільки у цій точці часу та простору, ба, більше, час та простір є там, де є ми.
Те, де ми з’явилися, виникло набагато раніше за нас та завершиться набагато пізніше за нас. Ми використовуємо щось (поки що утримаємося від більш точного означення цього «щось», щоб не провокувати самих себе на напередзаданий висновок), навіть не замислюючись, що воно, насправді, використовує нас. Отже, ми з’являємось та діємо у напередзаданій ситуації.
Кожен раз йдеться про певну трансцендентальну схему (матрицю) організації знання, що укорінюється за допомогою певних означень. Вскривання (винаходження) цих структур відкрило шлях до масових маніпуляцій. Наше завдання – зрозуміти: 1) як це стало можливим – куди саме спрямовується удар; 2) як цьому можна протистояти.
Тілесність, реальність та дійсність
Ми знаходимо себе у певному тілі, розташованому у певному просторі. Цей простір можна описати за допомогою різних понять: реальність, дійсність, матеріальне/духовне тощо. Приймаючи певний опис, ми вже задаємо напрям міркувань. Використовуючи мову, ми визначаємо себе та інших. Мова нам не належить – вона була до нас та буде після нас – набір готових конструкцій, яким ми користуємось. Що ж належить нам?!
Павутиння
Класична філософія багато напрацювала щодо форми, але майже не торкалася змісту, насамперед – морально-етичного, виштовхнувши його у царини практичного розуму (користуючись термінологією Канта). Саме це надало та надає можливість залити у ті самі форми інший зміст.
Час перестати сприймати ворога примітивно, приймаючи за нього продукт його ж життєдіяльності, тобто тіні на стіні печери не є ідеями.
Кожна система з вихідною точкою зазнає розширення: Гегель розширює Канта, Гайдеґґер – Гуссерля тощо.
Символ трансцендентальної матриці – павутиння, радше навіть багато шарів його: в ньому сплетено від найнижчого (архаїки) до складних теоретичних конструкцій. Відповідно, ефект досягається як передаванням нитками, так і резонансом.
З іншого боку, можна говорити про певного роду модель – об’єктно-енергетичну, в межах якої функціонує трансцендентальний синтез. Така собі корпускулярно-хвильова теорія функціонування трансцендентального синтезу.
Машини з продукування змісту
Скидається на те, що ми маємо справу з машинами продукування змістів (трансцендентального синтезу – у психології вони відомі як автоматизми мислення) – аналогічні машинам бажання Дельоза-Ґватарі (Анти-Едип: Капіталізм та шизофренія). Їхня локалізація – не відома (сподіваюся, поки що): мислення, свідомість, підсвідомість чи несвідоме, суспільство, культура тощо. Зміна в їхньому функціонуванні можлива лише за умови переривання автоматичного потоку (рефлексія), проте таке переривання ризикує скотитися в якійсь інший автоматизм чи сформувати нову машину. Здається, усе, що ми можемо, змінити механізм продукування з одного на інший, перейти від однієї машини до іншої. Незалежно від того, чи були ці машини напередвстановленими, чи сформувалися у процесі еволюції, на них можна впливати: переривати, навіювати нові тощо.
З їхньої зміною пов’язана трансформація самоідентифікації (ідентичності): самостійна або спровокована ззовні.
Традиційна ситуація характеризується наявністю однієї чи кількох машин, що продукують змісти. Ступінь згоди через це достатньо високий. Сучасна ситуація – нескінченна (на перший погляд) множина машин, що продукують різноманітні змісти. Найбільш виразно це стає видно, коли ми бачимо різке скорочення таких машин на прикладі однієї країни – росії. Це не робить нас кращими, це взагалі не впливає на остаточні висновки: одне чи багато, що діє в автоматичному режимі, – яка різниця? Доки ми не зайдемо за ці машини (оптимістична ціль) або ж не зрозуміємо, що за ними нічого немає (песимістичний варіант), дослідження не можна буде назвати завершеним.
Автоматизм мислення та пов’язані з цим маніпуляції пропрацьовані у психології, проте поки що не час аналізувати прикладні дослідження.
Істина та істини
Істина, спродукована однією машиною, може як завгодно розташовуватися щодо істини іншої машини. Геометрія подолала тривимірний простір майже два століття тому. Час зрозуміти, що до однієї істини може бути проведено як завгодно багато паралельних, перпендикулярних та під будь-яким іншим кутом (навіть нульовим) істин.
З двох істин не обов’язково одна хибна, а інша – правильна: обидві можуть бути хибними, обидві можуть бути правильними – залежить від простору, в якому ми їх розглядаємо.
Я переконаний (поки що/досі), що істина розташовується поза просторами, спродукованими машинами змісту. Істина – це екстремум, якого ми постійно прагнемо, наближаємося до нього, проте ніколи не можемо досягнути. Єдність чи множинність істини, можливо, не зовсім коректне запитання: там, куди ми прагнемо, навряд йдеться про розрізнення у таких категоріях.
Але поки що не готовий говорити про це, щоб не скотитися у зміст, напрацьований однією з машин…
Істина як відповідність
Істина як відповідність – теорія, що є чинною у такому розрізі: все, що ми маємо змогу бачити, є взаємна відповідність (комбінування, заперечення тощо) різних змістів, спродукованих машинами. Більше в них нічого немає, окрім взаємного відображення.
У цьому місці, напевно, годилося би представити інший світ, що протистоїть машинному. Дуже хотілося би, але в мене, на жаль, його немає. Більше того, боюся, що він так і не з’явиться в якомусь оформленому вигляді: йтися може тільки про інтенцію, спрямованість до істини/істинного буття, за допомогою якої вона/воно стають дійсними. Певним чином, рух від змістів, спродукованих машинами, до істини – це завжди ризик, тривога та відчай…
Саме ризик, тривога та відчай свідчать, що ми намагаємося вийти до істини. (До речі, ватники та вишиватники якраз й збігаються у цьому пункті: намагання мати чітку впевненість в істинності свого знання, тоді як людина, що прагне істини, завжди сумніватиметься, чи чинить вона правильно.)
Правила функціонування змістів
Проте ми не будемо на цьому етапі заглиблюватися у проблему істини – нам важливіше зрозуміти механізми функціонування змістів (як вони поєднуються та протистоять одне одному), домінування (яким чином один зміст починає домінувати над іншими) тощо. Такі собі «правила виводу» у галузі машинних змістів або схематизм життя, як він є.
Мислення та рефлексія
Щомиті тисячі думок пробігаю перед нашими (очима/шкірою?!) органами чуття. Частину з них ми відстежуємо, більшу частину – не помічаємо (напевно, бо як ми можемо знати про те, чого не помічаємо?). Рефлексія, попередньо, це й є те, що можна назвати «Я». Принаймні, так здається на цьому етапі. Інакше слід буде порушити питання: хто мислить нами за допомогою рефлексії?
Постмодерн та модерн
Раніше вже писав про те, що Україна переживає пост-чийсь-чужий-модерн. Ситуація дещо змінилася після Революції Гідності: велика кількість публікацій за аналогіями з історії засвідчила, що ми внутрішньо пережили досить великий відрізок часу – від виходу з Єгипту до кінця Середньовіччя. Час прожити такими ж темпами Новий час (модерн), тоді можна буде братися за подолання несправжнього постмодерну, засвоївши його як свій.
Переживання іншого часу – це як переналаштування машини продукування змісту, щоб згодом повернутися іншим до наявної ситуації.
Постмодерн, назагал, песимістично змалював перспективи людини. Та й дев’ятнадцяте століття з двадцятим не вирізнялися оптимістичними перспективами. «Ірраціональне» Фройда, «буття до смерті» екзистенціалістів, «мовні ігри» по колу Вітгенштайна, «машини бажання» та «симулякри» постомодерна тощо – все це свідчило, що у сучасної людини, зануреної в машинні змісти, немає ані ґрунту під ногами, ані зоряного неба над головою. Саме тому вона легко стає об’єктом агностичної агресії – вона вже готова, можна брати голими руками. Поодинокі «позитивні» проєкти були або занадто порожні для людини, що прагне сенсу (позитивізм, прагматизм), або були швидко засвоєні та перетворені на комерційний продукт.
Проект подолання постмодерну, по-перше, не було завершено, по-друге, постмодерн неможливо подолати – лише пережити, давши відповіді на його виклики. Але на початку, судячи з усього, нам доведеться навчитися ходити, дихати, їсти...
Підстави знання та забуття
«Хіба ж я бочка для пам’яті, щоб зберігати ще й підстави своїх думок?» – запитував Заратустра. Коли не пам’ятаєш засад, коли забув, з чого та коли усе почалося, тебе легко переконати, що все було інакше. Отже, нестача пам’яті та підстав (засад) дозволяє продукувати будь-які змісти.
Нам доведеться заново віднайти засади наших знань, позаяк пам’ять зрадила та на неї вже не можна опертися. Саме це я називаю «заново вчитися ходити».
Нам доведеться крок за кроком створити простір довіри один до одного та оточуючого світу, бо занадто мало в ньому залишилося певного.
Немає коментарів:
Дописати коментар