HOMO AUTOMATICUS: МАШИНИ З ПРОДУКУВАННЯ ЗМІСТУ. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА – 2: КОНЦЕПТУАЛЬНОСТІ

Продовження частини четвертої про концептуальності.

Інші частини:

Частина перша

Частина друга

Частина третя
Частина четверта. Розділ перший

Реальність, факти та фрагменти

Реальність. Саме її інколи намагаються протиставити ідеї протистояння концептуальностей. На початку своєї праці «Про достовірність» Вітгенштайн аналізує проблеми з верифікацією виразу «Я знаю, що у мене дві руки». У підсумку, йому доводиться долати складність за складність у, здавалося б, простому реченні... Якщо верифікація найпростіших речень зазнає стільки труднощів, гадаєте, щодо більш складних «об’єктів» буде простіше?

Проте залишимо поки що поза розглядом проблему реальності у повсякденності: її проблемність очевидна, але потребує окремого викладу у контексті проблеми істини. Поки що нас цікавить більш глобальний контекст.

До більшості ситуацій у нас немає прямого виходу – лише зі слів/документів інших. Отже, ми отримуємо набір фактів (описів або ж документальних «підтверджень», що також супроводжуються описами). Факти мають певну силу переконання, яка, великою мірою, залежить від концептуальності, до якої їх вписуємо. Відповідають їй – отже сприймаються за істину, суперечать – підлягають сумніву (свідомо опустимо відтінки як несуттєві зараз).

Навіть той, хто перебуває у гущині глобальної події, почасти користується інформацією з чужих слів. Так, ми довіряємо тій чи іншій людині, від якої отримуємо дані, але чи вона перевірила їх ретельно перед тим, як передавати нам? Ми отримуємо лише фрагменти, які вписуємо у вже наявне ціле. І ці частини – не завжди можна коректно порівняти: хтось зробив більшу чи меншу роботу з відпрацювання інформації.

Отже, у цій ситуації немає реальності – є лише концептуальність/концептуальності, факти та фрагменти. Усе це певним чином між собою взаємодіє.

Ми обертаємося у колі того самого, але нас бентежить думка про те, що існує щось істинне. Саме вона притягує погляд та думку, саме знаючи про це, ми намагаємося віднайти істину у буденному. Думка, переконаний, правильна, але напряму застосувати її у буденному – помилка.

Знову про трансцендентальний синтез

Описуючи процес функціонування мови, Людвіг Вітгенштайн змушений запровадити термін «мовна гра». Фактично йдеться про системоутворюючий принцип функціонування мови, який, утім, не є частиною системи. Тобто, виходячи із раніше запровадженого терміну («Онтологія як спосіб дослідження. Поняття трансцендентального»), мовна гра – це трансцендентальне означення (прикметно, що Карл Отто Апель говорить про «трансцендентальну матрицю» як про умову здійснення мовної гри).

Відступ. В Апеля може здатися, що йдеться про додатковий до мовної гри термін, тоді як я переконаний, що мовна гра й є трансцендентальна матриця. Інакше кажучи, транцендентальная матриця Апеля – логічний розвиток поняття «мовної гри»: вона є не лише поодиноким явищем, а розгортає хід думки в певному напередзаданому просторі (у трансцендентальній матриці).

Перша спроба розширення. Аналіз будь-якої системи стає можливим лише у певній трансцендентальній позиції, за допомогою трансцендентального синтезу, sub specie Dei. У вищезгаданій роботі було показано, що ця позиція: 1) претендує на реальний (трансцендентний) трансцендентальний синтез; 2) але за суттю є вдаваним (іманентним) трансцендентальним синтезом.

Проблема відома давно та по-різному тлумачиться у різних системах: чи то метамова у логіці, чи то домінування «структури» у структуралізмі та, як наслідок, поява постструктуралізму як намагання позбутися цього домінування тощо. Абсолютний дух Гегеля – абсолютно логічне розширення філософії Канта, доведення її до логічного завершення. Тільки одна біда: Абсолютний дух є відносним та вдаваним :-).

Ми весь час прагнемо реконструювати трансцендентальний синтез (власне, про щось подібне говорили французькі постструктуралісти/постмодерністи, коли намагалися усунути поняття структури як останній центр в аналізі). З цього випливає два твердження: або вдаваний трансцендентальний синтез – це лише тінь справжнього, або взагалі омана. Щоправда, є третій варіант, представлений донедавна поширеною на наших теренах «філософією»: трансцендентальний синтез – це лише екстрапольований у «світ горній» відбиток матеріального світу та наявних соціальних відносин.

На цьому етапі не будемо приставати до якоїсь з позицій чи заперечувати їх, зараз важливіший інший висновок – наявні реконструкції трансцендентального синтезу мають бути усунуті та запереченні.

Ми бачимо, що будь-яка наша думка, будь-яка позиція суттєвим чином потребує обґрунтування «ззовні». Є спроби описати це обґрунтування (філософія, що раніше однозначно описувалася як «ірраціональна»). Проте кожна з цих спроб має розглядатися як невдала (постфактум), позаяк провокує раціоналізацію.

Істина та істина/істини

Істина – це екстремум, до якого ми повсякчас прагнемо наблизитися, але кінцеве наближання видається неможливим. Саме тому ми живемо у світі відносних істин. Можливо, це більше покарання, ніж «у поті чола буде здобувати хліб свій». Кожного разу, коли ми намагаємося оцінити істинність того чи іншого висловлювання, факту тощо, ми маємо на увазі кінцеву істину, проте перебуваємо у полоні відносної.

Так, бо по цей бік немає беззаперечного – по цей бік є лише істина/істини. Проте внутрішнє відчуття говорить нам, що є Істина (як не пафосно це звучить). Усі суперечності з істинами лежать саме у цьому нерозумінні: ми віднаходимо істину, проте прагнемо Істини. Істина – остання справжність знання (назвемо її зараз так) – лежить у підґрунті нашого пошуку. Це породжує подвійну роздвоєність: з одного боку, прагнучи Істини, ми здатні сприйняти за неї щось інше (істину); разом з тим, з іншого боку, не можемо вдовольнитися відносними істинами, які лише й існують по цей бік.

У різних процесах ми спостерігаємо один й той самий механізм вічного повернення (Ніцше). По цей бік ми приречені обертатися навколо концептуальностей, які породжують лише нові концептуальності. Кожна з них несе свою істину, яка нас не задовольняє.

Тут ми знову підходимо до тієї точки, що раніше в інший спосіб була продемонстрована у розподілі на іманентний та трансцендентний трансцендентальні синтези (див. вищезгадану статтю: «Онтологія як спосіб дослідження. Поняття трансцендентального»). Відповідно, іманентному трансцендентальному синтезу відповідає істина/істини, трансцендентальному – Істина. Перший породжує біг по колу, вихід до другого традиційними методами – неможливий.

Два гради

Проте звідкись взялася наша пам’ять про Істину, прагнення Її. І ця пам’ять подвоює наш світ. Світ ідей Платона, два міста Божі Августина – все це свідчення цього. Проте означивши по цей бік щось, ми Істину зводимо до вдаваного, поцейбічного.

Це подвоєння світу, в якому одне – даність (можливо), інше – мета, якої ми прагнемо повсякчас (принаймні, деякі з нас), але вона так і залишається метою. Тут немає аналогії матеріальне-духовне чи реальне-ідеальне, позаяк ці дихотомії належать до поцейбічного світу. І будь-яке намагання притягнути реалії «граду Божого» до «граду людського» призводять до вічного повернення, повторення того самого. Тобто будь-які прориви по той бік, за екстремум, мають розглядатися як намагання утримати його тривалість, перебувати у ній/ньому. Проте, за втрати зв’язку, вони перетворюватимуться на частину цього світу, отже, не піддаватимуться коректному опрацюванню. Робота з їхніми описами як самостійними – обертання у колі концептуальностей, нівелювання міста Божого до міста людського.

Відступ. Я не знаю більш християнського твердження, ніж «Бог помер» Ніцше: адже Христос таки помер на хресті, а згодом воскрес. Більш глибоко цю думку можна зрозуміти за допомогою Паскаля: «Ісус конатиме аж до кінця світу. Не слід спати в цей час».

Відступ на завершення: парадокси подвоєння

Ми шукаємо внутрішньо істинне, спільне, але користуємося зовнішнім поняттям «ідентичність». Ми шукаємо останню підставу, проте користуємося найбільш комерційно забарвленим поняттям «цінності». Ми прагнемо справжнього світу, проте називаємо його «речовість» («реальність»)…

Можливий й інший хід думки: слова, колись сповнені змісту, набули сьогодні вульгарного змісту. Або істина була захована у вульгарному змісті – кому як більше подобається. Тобто подвійний висновок: або ми неправильно користуємося словами, або їм слід повернути первісне значення…