УКРАЇНА ТА ПОСТМОДЕРН (екзистенційно-політичні нотатки)

Львів, 29 червня – 2 липня 1999 р.
Надруковано: Молода нація/Відповідальний редактор Максим Розумний. – К.: Смолоскип, 2000.

Сучасна ситуація в українській політиці дуже нагадує таку собі постмодерну несерйозну гру – причому гру з перманентно змінними правилами. Невизначеність та різновимірність концепту “постмодерн” (ще рік-два тому дуже популярного, трохи в тіні сьогодні) у даному випадку йде лише на користь нашому розгляду: невизначеність другої частини назви майже дорівнює невизначеності першої частини. Наразі, ми маємо дві назви з (поки що) невідомою сферою їхнього значення.

Концепт “постмодерн” можна застосовувати до українських реалій із таким самим успіхом, як й інші запозичені з іншого контексту концепти: політичні партії, громадянське суспільство, гілки влади, ідеологія тощо… Якщо ми вживаємо останні, то чому б і не вжити перший?

Отже, повертаючись до вихідної тези про політику як несерйозну гру, так і кортить звернути увагу на ту серйозність, з якою ми – дослідники української політики – ставимося до неї. Серйозно про несерйозне – а навіщо?!


Одним з пояснень нинішнього стану речей в Україні є теза про невистражданість (невибореність) незалежності як такої. На жаль, ще до того, як її було продумано до кінця і зроблено усі належні висновки, ця теза встигла набути статусу банальності й втратити свої евристичні потенції. Здається, зараз ми власне і спокутуємо (до-переживаємо) те, через що мали пройти безпосередньо перед здобуттям незалежності або ж маємо справу з наслідками недопродуманості (недо-пережитості) розуміння незаслуженості (певною мірою) незалежності. Щоправда, набагато складніше ризикувати (наважуватися на…), маючи за спиною тягар відповідальності та історії (хоча і короткої – лише вісім років), але тим не менш таке завдання постає перед нами і ми мусимо все ж таки наважитися на нього, бо невідомо, чи не буде завтра занадто пізно…

Досі не з’ясованим залишається питання, а який саме тягар у нас за спиною? А чи є він взагалі? Можливо його наявність лише порожні слова та імітація? Питання подвійного ґатунку: в залежності від того, на що саме ми зможемо наважитися (та, взагалі, наважитись), водночас отримаємо відповідь і на питання про сутність тягаря у нас за спиною. Іншими словами – наше минуле великою мірою проектується нашим майбутнім, як і навпаки – тлумачення минулого задає стандарти майбутнього.

Говорячи “ми”, “наше”, так і кортить запитати, а хто такі “ми”? що значить “наше”? Перша відповідь, що спадає на думку: ми – Україна, українці, наше – українське (прямо таки якийсь товарний знак – “купуй українське, наше…”). Однак така відповідь задає лише зовнішні, обмежувальні параметри (щось на кшталт територіальної визначеності) аналізу, не даючи сутнісних (ідентифікаційних) характеристик. Ми маємо лише зовнішню окресленість держави Україна: чи то йдеться про державні кордони, чи про політичні інститути, чи про щось інше. Внутрішнє наповнення за цим поки що не проглядається. Подальше просування потребує якісно інших способів запитування та якісно інших способів відповідати на запитане.

Певним чином несерйозність української політики провокує несерйозне ставлення до неї (як це було зауважено вище). Однак змінимо ракурс і запитаємо інакше: а чи варто формувати будь-яке ставлення до неї? Адже система заперечення лише підсилюватиме українську “політику” і гратиме за її правилами на її полі.

Перед нами, вочевидь, стоїть більш нагальне завдання, ніж просте іронізування з приводу наявної ситуації (що ми робимо дуже охоче і легко – зокрема, якщо звернути увагу на попередні рядки), бо іронізування можливе лише за умови твердого ґрунту під ногами та цілості (часом тотальності) навколо (ледве не прохопився “над головою”). Можна достатньо безболісно розхитувати ціле, яке міцно проросло у певний ґрунт. У нашому ж випадку йдеться не про грунт, а радше про болото під ногами, в якому нема на що сподіватися, а доводиться постійно своїми руками створювати цей ґрунт під ногами. У метафоричному плані – Україна як такі собі духовні Нідерланди, щоправда, ґрунт створюється не для життя, а для тримання на плаву.

З іншого боку (і у цьому полягає парадоксальність нашої ситуації) не варто хапатися за тимчасові (ззовні – міцні) підпірки, що так і линуть звідусіль на допомогу. Власне, ситуація, в якій ми опинилися, важко піддається відстороненому інтелектуально-професійному (чи то політологічному, чи то економічному, чи то ще якомусь) аналізові (включно з іронізуванням з приводу певних “реалій”) – питання, що стоять перед нами, носять передусім екзистенційний, буттєвий характер зі всіма атрибутами подібного роду питань: перехід через відчай та безсенсовість, свобода як виклик та вимога нарешті наважитися.

У цьому контексті “політичні” проблеми постають як другорядні та, найчастіше, беззмістові, бо заторкують лише зовнішній бік існування, виступаючи фасадом будівлі, якої, можливо, взагалі немає. Більшість наших думок (чи імпліцитно, чи, що буває дуже рідко, експліцитно) містить посилку необхідної наявності цієї будівлі, більше того – збудованої за готовим проектом. Немає великого значення, якого роду (тобто якого походження) цей проект – він є в аналізі і він, хочемо того чи не хочемо, заздалегідь визначає результати “неупередженого” аналізу. Дарма, що цей “неупереджений” аналіз двома ногами у минулому (чи то у радянсько-українському, чи то в українсько-визвольному, чи то в західному – переважно вони спостерігаються одночасно, змішуючись у різних пропорціях), проте отримуємо більш-менш струнку теорію чи систему інтерпретації, за допомогою якої усе стає на свої (свої?) місця і рухається… хаотично і невизначено.

За опитуванням, проведеним Політологічним центром “Генеза” у 1997 році, 62% респондентів у Львові та 55% у Донецьку визначили рух України як хаотичний і невизначений (Додаток. Результати крос-регіонального соціологічного опитування “Стан українського соцфіуму напередодні виборів 1998–99 рр.” // Ставропігіон. – 1997. – С. 178).

Отже, залишимо осторонь ліричні відступи, що хоча й самі напрошуються при з’ясуванні власної ситуації, однак заважають тверезо дивитися на цю ситуацію.

Можна погодитись із тим, що ззовні українська ситуація повторю (дублює) риси, притаманні іншим країнам (передусім західним) або ж взагалі знаходиться у фарватері цивілізаційних змін, але зовнішня подібність ще не означає тотожності у цілому. Якщо ще можна погодитись із тим, що фрагментоване буття вже давно стало домінуючою формою соціальності, то це ще не означає відсутності цілого, що стоїть за цим буттям.

Пор.: “Фрагментована повсякденна свідомість споживачів, що мають дозвілля, перешкоджає утворенню ідеології класичного типу, але ж вона сама стала панівною формою ідеології” (Производительная сила коммуникации. Ю. Хабермас отвечает на вопросы Ханса-Петера Крюгера // Ю. Хабермас. Демократия. Разум. Нравственность. Московские лекции и интервью. – М.: Academia, 1995. – С. 91.

Спробуємо все ж таки розібратися, яким чином можна прослідкувати вписаність України у постмодерну ситуацію (або в ситуацію постмодерну). Тут саме настав час зауважити, аби не було непорозумінь у подальшому розгляді, що під рубрикою постмодерн я згортаю одразу кілька шарів (що і дало право на початку говорити про певну невизначеність даного концепту). Їхня експлікація завжди носить лише частковий, фрагментований характер. По-перше, буквальне передавання – “те, що після модерну (Нового часу)”. Специфічний префікс “пост” дається до цілої серії інтерпретацій: негативність нинішнього стосовно попереднього (більш конкретно у нашому контексті – заперечення Нового часу); кінець сучасності (постійне “після”), варіант цього – “кінець історії” (певне призупинення, постійне тримання у спокої у фокусі рефлексії); неспроможність створити щось нове. По-друге, запозичений модний (наразі вже не зовсім модний) концепт, який тулиться до всього, до чого тільки можливо (у принципі, його сьогоденна немодність немає великого значення, бо можна відслідкувати інші концепти, що з’являються та зникають, тому їхні тенденції цілком проглядаються через “постмодерн”). По-третє, певний стиль, сфокусованим виразом якого є “гра на суцільній поверхні”.

Друге твердження справедливе для більшості наших концептів, за допомогою яких ми намагаємось, зокрема, описувати українську “політику” – і не тільки політику, бо, у принципі, йтися може про українське суспільство загалом. Якщо зупинитися на рівні цього твердження, то будь-які подальші спроби знайти відповіді на питання, що нас цікавлять та хвилюють, стануть неможливими.

Сходячи до першого твердження, слід поставити питання про те, що ми мали, аби пізніше додати до нього префікс “пост” і з’ясувати, що ж ми маємо. Чи варто говорити про постмодерн на теренах України у західноєвропейському варіанті цього концепту? Я думаю, відповідь однозначна – ні. Найкраще (чи радше – найпоширеніше) означення – “пострадянський” із цікавим додатком “простір”. Ще часом зустрічається “країна” (“країни”), що теж містить у собі відсилку до певної території – краю (як у сенсі обмежена земля, так і межа, кінець). Проте, чому саме “простір”? У принципі, цим означенням схоплюється ота зовнішня і лише зовнішня визначеність України, про яку йшлося вище.

Побіжно зауважимо, що у кантівській “Критиці чистого розуму” простір розглядається як “форма зовнішнього чуття”: “За допомогою зовнішнього чуття (властивості нашої душі) ми представляємо собі предмети як такі, що знаходяться поза нами, і до того завжди у просторі. У ньому визначені або можуть бути визначені їх зовнішній вигляд, величина та відношення одне до одного” (Иммануил Кант. Критика чистого разума. – М., 1993. – С. 50).

Якщо вже зараз перейти до третьої експлікації концепту “постмодерн”, то так воно і вийде – Україна є однозначно постмодерна країна, вписана в усі сучасні цивілізаційні процеси. Однак ще не отримано відповіді на попереднє питання: “пост” якого “модерну” переживає Україна?

Перша складова відповіді напрошується сама собою, виходячи з означення “пострадянський”. Це означення прокручувалося стільки разів, що немає сенсу робити це ще раз. Зупинимося лише на декількох моментах, що ззовні виглядають як паралелі до ситуації постмодерну: заперечення, відкидання “модерну”, та, таким чином, залежність від нього, з одного боку, а з іншого – підсилювання його шляхом постійного нагадування та проговорення; захоплення (захопленість) минулим як найкращими часами – дві взаємопротилежні тенденції. Попри цю позірну паралельність, варто звернути увагу на відсутність поваги до минулого, що не дає змоги відійти на відстань від нього, щоби нарешті розірвати пуповину, яка пов’язує нас із цим минулим і ніяк не дає очистити теперішнє, та й до того постійно ніби забігає наперед.

Друга складова відповіді вже була намічена у ході попередніх міркувань, але тільки зараз стає можливим витягнути її на світло та прокрутити – йдеться про постмодерн як про “пост”-чийсь-чужий-”модерн”. Важко сказати чітко, чий саме… Його зміст схоплюється через численні запозичення, зокрема стосовно політики – оформлення політичних інститутів та супроводу їх у вигляді відповідних політичних теорій. De jure ми усе це маємо, de facto ще точно не відомо, що ж ми маємо насправді. Нижче я ще повернуся до проблеми політичних інститутів та політичних теорій.

Ну і третя складова “нашого” “постмодерну” – український визвольний рух, легітимізація кого спирається на традицію тягнення державності як мінімум з часів Київської Русі. Якщо бути відвертим, то ця складова на сьогодні найбільше підходить під концепт “постмодерн”, бо найбільше відійшла у минуле та найкраще дається до дистанціювання. Друге питання, що ця складова, разом з тим, майже не зазнала іманентної деструкції, а отже, й не отримала трансформованого продовження.

Після усього сказаного скидається на те, що вже не так просто підвести українську ситуацію під концепт “постмодерн”. Ззовні усе нібито сходиться, але контекст різниться: за нашою спиною інший “модерн”, лише однією зі своїх складових наближений до того, що прийнято означувати як модерн, але ця складова є не нашою, не нашим минулим. Вона ще чекає на своє пере-живання та на трансформацію, інакше – чужий модерн постійно залишатиметься нерозчиненим (непротравленим) залишком усіх процесів. Те саме стосується й інших двох складових, однак операція, якої вони мають зазнати, є дещо відмінною – повага та дистанціювання з подальшим відпрацюванням. Коректно висловлюючись, Україна – це країна без минулого, бо наше минуле як мінімум подвоєне, де кожна з частин виключає іншу, тому, парадоксально висловлюючись, наше минуле – справа майбутнього…

Ситуація в українській “політиці” дублюється ситуацією в українській соціогуманітарній “науці”: ті самі нашарування з фактично непомітною третьою складовою; та сама імітація – усе це варто хіба що іронії…

Який же вихід? Що саме ми маємо обрати? А чи взагалі йдеться про вибір у наших умовах? Ці питання залишатимуться не розв’язаними доти, доки не буде отримано відповіді на ширші питання, що фокусуються в одному підставовому: навіщо Україна? (з усіма обертонами “навіщо”). Насправді, це гранично відкрите питання, яке потребує не відсторонено інтелектуальної відповіді, а події, дії. Воно розв’язуватиметься у процесі розвитку. Однак це не означає, що його не слід ставити – навпаки, саме до того моменту, коли його постановка не викликатиме вже посмішку та нерозуміння, воно повинно стояти, постійно нагадуючи про відсутність грунту під ногами. В іншому випадку ми нічим не ризикуємо (як не ризикували до цього часу), бо рух продовжуватиметься, щоправда… хаотично та невизначено.

Якщо ж говорити про ризик, то ми направду ніде і нічим не ризикуємо – доходить вже до певної патологічної неспроможності ризикувати. Хоча, можливо, наш основний ризик власне і полягає у тому, щоби постійно ризикувати очікуванням, яке може просто перетворитися в очікування на Годо, а у фіналі… одним словом, щось дуже не приємне у фіналі – зовсім не те, що чекали. А може те?!

Інший вихід, який постійно використовується, – запозичення чужого досвіду шляхом введення певних концептів і приєднання у такий спосіб до чужого телеологічного дискурсу, тільки вектор інтерпретації перекодовується: якщо деінде він спрямований у минуле як збирання його у певну послідовність, то в нас він спрямований у майбутнє як те, навколо чого воно має збиратися. Доброю ілюстрацією цьому слугує очікування, які проектувалися на українські політичні партії напередодні парламентських виборів 98-го року. Що із цього вийшло, я думаю, нема потреби зайвий раз проговорювати. І справа не втім, щоби зайвий раз поіронізувати з приводу українських “політичних” інститутів – йдеться радше про те, що у переважній більшості аналізів ми намагаємось використовувати чужі схеми та системи координат, з подивом помічаючи, що вони не працюють у наших умовах, не роблячи навіть спроби подальшої проблематизації систем інтерпретації того, що відбувається. Правда, а чому саме не працюють?

Складність аналізу полягає у тому, що ми вже просуваємось у певному напрямку, поки що не даючи собі звіту в якому. Навіть за умови, що політична влада носить наносний та імітаційний характер, вона все ж поступово утверджується в нашому просторі шляхом того самого методичного проговорювання одних тих самих формул (через вибори зокрема). Проговорювання без сенсу загрожує численними мутаціями первісних змістів та символів (за статистикою, лише незначна кількість мутацій корисні). Нам слід або різко перервати ці потоки проговорювання (у найближчій перспективі така можливість не проглядається), або долучитися до них і стати ще одним центром їхнього продукування (що з успіхом і робиться), або ж спробувати продукувати паралельні потоки, сподіваючись, що рано чи пізно вони спричиняться до утворення розривів. У залежності від того, у який з напрямків вписано ту чи іншу пропозицію, отримуємо різну її внутрішню визначеність. Так, наприклад, пропозиція створення проектів може лише просто продовжувати безперервний імітаційний потік. Паралельність чи розривність проекту залежатиме від ступеня відмови від такого долучення.

Знову ж таки, наведені вище варіанти не є об’єктами відстороненого вибору. У більш широкому контексті це є варіанти розвитку й країни в цілому. Поки що ми майже в усіх планах чітко слідуємо другому варіанту. Однак, це шлях постійного повторювання чужого – вторинність, що може залишатися в силі, якщо ми погоджуємось зі своєю роллю пересічі. Оберненим варіантом цього (а тому теж вторинним) є намагання на порожньому місці утвердити думку про велике майбутнє України як домінуючої держави у Центрально-східній Європі.

Пор.: “Україна може існувати тільки як дракон з хвостом на Далекому Сході, серцем на Кавказі й головою на Балканах” (Авторитарна альтернатива. Посібник з сучасної політології та геополітики / Д. Корчинський (керівник проекту). – Київ, 1998. – С. 107). Якщо ж до того взяти до уваги натовп шукачів Української Національної Ідеї, що вишукувався за Корчинським, усе стає набагато цікавішим.

У ситуації відсутності ґрунту під ногами та в контексті цивілізаційних змін (якщо ми справді вписані в них…) годі сподіватися на ідею (Ідею), що зможе нас підняти. Ми радше переживаємо екзистенційну ситуацію, в якій варто усвідомити, що навряд чи з’явиться зовнішнє опертя у конкретному втілені. Ми маємо дуже багато сподівань, що пов’язуються з уже наявним (або просто наявним – навіть усі наші сподівання на невідоме зорієнтовані на його обов’язкову з’явленість), тоді як те, чого немає, але могло би бути, взагалі не розглядається. Таким чином ми постійно перебуваємо в іманентному колі, не звертаючи уваги на трансцендентне. Звідси стає неможливим будь-який прорив, бо усе у нас вже є – справа лише у тому, як його опанувати… Річ утім, що не обов’язково зараз дати відповідь про сутність цього трансцендентного – у нас відсутня навіть спроба замислитись про нього. А це неможливо без радикальної постановки під питання багатьох положень, які видаються безсумнівними та a priori істинними.

Таким чином, підсумовуючи сказане та збираючи до купи розсипані по всьому тексту думки, варто відзначити одночасність проблем, що наразі присутні в нашій “ситуації постмодерну”, зокрема йдеться про постмодерн з екзистенціалістським присмаком… Тому в даних умовах неможливо залишатися лише на позиції іронізування, а слід рухатися далі, Однак сам цей рух потребує постійного наважування, в іншому випадку – повторення та репродукування чужого. І це наважування у повному значенні цього слова (одна з відсилок – вага, тягар), без жодних підпірок та конкретних орієнтирів. Тоді ми зможемо сказати, що пережили свій “постмодерн” (так само, як і “модерн”, “премодерн”, “субмодерн” тощо). Трансцендентне у цьому русі по праву має називатися трансцендентним – жодних означень, окрім того, що це наше майбутнє. Наявна ж ситуація в переважній більшості демонструє готовність більшості до репродукування чужого на усіх рівнях (у “політичній площині” – від практики до теорії). Для того, щоби чогось досягнути, ми повинні ризикнути втратити, у супротивному випадку – ми й так ризикуємо втратою, але втратою без шансу здобути. Наразі, почати можна з малого – зі створення паралельних до наявних умов моделей, не користуючись чужою мовою…