НОТАТКИ ЩОДО УКРАЇНСЬКОГО БУТТЯ: спроба дискусії

Кілька днів тому (4 грудня) Сергій Дацюк опублікував цікаві думки про українську «еліту». На жаль, як і більшість подібних текстів, дискусії як такої не трапилося – це теж є показником стану української «еліти», у даному разі – інтелектуальної… Проте думки Сергія можна назвати лише першим наближенням до проблеми, бо крізь текст виразно заявляє про себе більш ширша проблематика, що потребує свого осмислення.

За словами Сергія Дацюка, українська «еліта», точніше, «панівна верства», перебуває у ситуації уникнення революції та війни. Інакше кажучи, у «різних екзистенціалах» з активною частиною українського суспільства. У своєму виступі на Інтернет-ТБ він уточнив, що йдеться про поняття «екзистенціалу», який запровадив Мартін Гайдеггер. Поки що просто зафіксуємо цей момент.

Отже, уникаючи екзистенціалу революції та війни, панівна верства віддаляється від активної частини українського суспільства та наражає себе на знищення. Прийнятним виходом з даної ситуації Сергій Дацюк вважає тимчасове поміщення «еліти» до в’язниці – на півроку, можна й американської. Це надасть їй можливість переосмислити себе, своє місце у світі та стати більш поступливою. Інший вихід, який в неї є з досвіду революцій у низці країн, – повне знищення (не обов’язково фізичне, як наполягає Дацюк, – сучасний світ розлогий).

Позиція, яку я поділяю

Українські політики, та й суспільство, зрештою, передчасно захопилися (не обов’язково свідомо) постомдерном. У нашому випадку, як писав вже давно, це ситуація «пост-чийогось-чужого-модерну». Тобто ми (українські суспільство та держава) маємо пройти, нехай й у прискореному режимі, певні стадії, що передували сучасній ситуації. Або винайти свій шлях, обрії якого поки що не проглядаються крізь ситуацію, бо ми повторюємо чужий шлях, намагаючись перестрибнути кілька сходинок. У підсумку, виглядаємо як дикуни з ПЗРК.

Але цей шлях має бути повним з усіма наслідками: не лише екзистенційний «неспокій» та «нудота», але розуміння сполученості між собою «свободи» та «відповідальності». Тому екзистенціалізм має бути засвоєний, щоб можна було рухатися далі.

Моя позиція

Поза цим, виникає відчуття, що через спрощення понять (а текст у блозі навряд може бути складним) втрачається щось дуже важливе, розгляд чого призведе до інших висновків, можливо навіть – діаметрально інших.

По-перше, «екзистенціали» виникають у Гайдеггера (якраз час його згадати) у контексті аналітики Dasein – Тут-буття. Період, коли Гайдеггер працював ще за допомогою феноменологічних методів, намагаючись у такий спосіб знайти вихід до Буття. Досить швидко він відмовляється від такого методу (публікації «Чорних зошитів» це засвідчили). Проте, зараз це не має значення.

По-друге, у розподілі «панівний клас – активна частина суспільства» забуто (свідомо чи несвідомо) ще одну складову – неактивну, пасивну частину суспільству. Це забуття призводить до висновку, що Тимошенко, переживши тюрму, зрозуміла суспільство. Нижче ми ще повернемося до цього.

Оця забута частина суспільства є важливою, бо на неї орієнтується «еліта» та з її допомогою раз-у-раз легітимізується у владі. Більше того, ця частина не менше ніж «еліта» потребує екзистенціального перевиховання. Про окуповані Крим та Донбас – взагалі має йтися окремо, якщо ми колись таки плануємо повертати їх назад.

Разом з тим, з останнього абзацу випливає дуже важливий висновок, точніше запитання: чим активна частина суспільства відрізняється від решти? І чи слід вважати активною частиною антисемітів та етнонаціоналістів-неофітів, що повилазили з усіх боків?!

Розвиток моєї позиції: буття до смерті

Маємо розширену конструкцію, в якій потрібно розрізнити не лише активну частину суспільства та панівну верству, але й активну та пасивну частини суспільства. І тут нам у нагоді поглиблення позиції того самого Мартіна Гайдеггера, яке, з якихось причин, Сергій Дацюк не запровадив (якщо я нічого не пропустив). Одним з ключових екзистенціалів Гайдеггера є буття до смерті (Sein zum Tode).

Саме переживання неминучості власної смерті та готовність це прийняти дає людині осягнути повноту буття. І зараз українське суспільство чітко поділилося на тих, хто це усвідомив, та тих, хто зміг цього уникнути (опосередковано Сергій Дацюк про це говорить, але в іншому контексті).

Це те, що неможливо формалізувати та усталити у політичних інститутах – можливо, поки що, а може й ніколи. Але воно впливає на наше життя та слугує певним вододілом між нами.

Історично є два приклади: перший – громадянська страта Достоєвського і фактичне переживання власної смерті, що призвела до появи геніального письменника (що не завадило йому писати бздури у «Щоденниках письменника» – як і Гайдеггеру, до речі, у «Чорних зошитах»). Другий приклад – Юля Тимошенко, яку тюрма, здається, нічому не навчила.

З огляду на дану тезу, недостатньо посадити олігархів та інших представників «еліти» до в’язниці – сам по собі цей факт може призвести до кардинально інших наслідків: вийшовши звідти, вони, по-пацанськи, ще більше повірять у власну унікальність. Це має бути щось, сполучене з переживанням смерті: наприклад, ув’язнення зі смертним вироком. А далі – відпустити за деякий час, але не всіх – щоб не провокувати ілюзій…

Поки що є версія, що робити з «панівною верствою», але не більш важливо, що робити з українським суспільством. Усі інші наслідки ще доведеться зрозуміти, але для цього, дасть Бог, буде час…