Перша версія: початок 2000-х років.
Відредаговано: 28 квітня 2015 року.
У первісному варіанті – це був розділ кандидатської дисертації на тему: «Онтологічні засади раціональності». Цим зумовлені як переваги тексту (необхідність наслідувати певну традицію формулювань), так і його недоліки (з тих самих причин). Можливо, до раціональності я ще повернуся. Але на сьогодні для мене є зрозумілим, що це є, радше, квазіпоняття, окреме дослідження якого позбавлене сенсу. Хіба що – розвінчування. Тому нижче – розгляд іншої проблематики, важливість якої для мене є незаперечною (принаймні поки що) – онтології, трансцендентного та трансцендентального. З деякими формулюваннями зараз я би, можливо, посперечався, але всьому свій час та своє місце.
Історико-філософський екскурс: виникнення онтології
За загальноприйнятою версією, термін «онтологія» запроваджено до філософського обігу в XVII столітті Р. Геккелем (Гокленіусом) (Lexicon Philosophicum, 1613) та з невеликим відставанням І. Клаубергом, який увів його у варіанті «онтософія» як еквівалент терміну «метафізика» (Metaphysica de ente, quae rectus Ontosophia, 1656) [1]. У підґрунті творення цього поняття лежать грецькі терміни: on, ontos – суще, logos – вчення [2]. Назагал, поняття онтології можна перекласти як «вчення про суще», «про те, що є».
Християн Вольф, у філософії якого онтологія вперше отримала чіткого означення та систематизації, тлумачить її дещо в інший спосіб: як складову частину метафізики, називаючи онтологію «загальною метафізикою» (metaphysica generalis) – наукою про суще як таке; другою частиною метафізики в нього є «спеціальна метафізика» (metaphysica specialis), що розподіляється на три предметні сфери: космологію як вчення про світ (чи природу: натурфілософія), психологію як вчення про душу (чи про все живе, особливо про людину: філософська психологія) та вчення про Бога (theologia naturalis: філософське вчення про Бога) [3].
